З циклу "Майжеблагочестиві роздуми"

Воскресаю. Встаю з мертвих, розплющую очі

після молитви. Крізь відчай ночі пророче

бачу промінь надії.

Воскресаю. Радію.

Я з Пилатом страждала три дні від безсоння:

позавчора я Його вбила… а сьогодні?

Бог помер! Криза цивілізації – поминки Бога.

І туди нам дорога.

Нам шкода Бога, чесно.

І навіть себе (трохи) – коли Він не воскресне.

Я була біля гробу, де римська сторожа

і римська печатка – на гріхи мої схожа.

Я вартую пророка-невдаху чи власні розбиті ілюзії?

Вони все одно розбитися мусили…

Я з апостолами в горниці оплакувала свою зраду.

Мені без Нього навіть дихати важко – чого заради?

І з святими жінками несла до могили

миро, душу, сльози, простирадла білі.

Було темно – від сліз і щему у грудях:

Він був мені Братом, Сином, Учителем, Другом.

Я впала зомліла ниць від штурхань землетрусу.

А раптом шеол не зміг проковтнути Ісуса?

А раптом фарисеї праві –

і мені просто дали по голові?

І все ж могила пуста.

Бо нема там Христа. Нема?.. Серед мертвих немає Христа!

Я бачила янголів, що благовістили. І небо синє.

Як серце новонаверненого у день спасіння.

Воскресіння! Воскресіння!!!

Воскресіння Бога, а ще Друга, Брата, Сина!..

І я з Магдалиною до ніг Його впала.

Світало. Насправді воскрес! Світало!

І я воскресаю, як ранок по ночі, як трава по зимі.

Я – грішник після молитви. І Воскреслий простив мені

гріхи, ілюзії, кризу цивілізації, зраду, сумніви – все.

Христос Воскрес!

І я воскресаю. Святе світло розгонить морок туману,

лихої омани. Ранок життя мого. Ранок.

Чую святковий дзвін.

Воскресаю, бо направду воскрес Він!

2004